Біженці, яких немає

Уранці 24 лютого 2022 року моя подруга з чоловіком посадили дітей у літак до Стамбула. Від війни вони тікали вже вдруге. Уперше це було у 2014-му, з Луганська. Я хочу розповісти про три луганські родини, мою і двох моїх подруг. Ми тікали від однієї війни, в одну країну і з однаковою надією. Наша власна країна двері нам відчиняла. Неохоче. Нам із чоловіком першу квартиру в Києві погодилися здати з п'ятої спроби. Тільки після того, як ми принесли довідки з роботи, що ми вже працюємо. Вона була на 13 чи 11 поверсі, з деревяними перекошеними рамами вікон до полу. В будинку на Дарниці з не працюючим ліфтом. Одній подрузі, яка приїхала до Києва з чоловіком і сином, теж не здавали. Інша, з чоловіком і двома доньками, поїхала «в нікуди», в Одесу і чотири місяця жила в отелях з грудною дитиною.

Минуло дванадцять років, і жодна з цих трьох родин не живе там, куди втекла у 2014-му. Нас розкидало по світу. Хтось переїхав удруге, хтось уже думає про третій раз. Якось ми почали про це говорити і зрозуміли, що біженців 2022 року наука вивчила вздовж і впоперек, а про таких, як ми, не знає майже нічого.

ПТСР це не «нерви»

Посттравматичний стресовий розлад ніяк не пов'язаний зі слабкістю характеру, і порада «намотати соплі на кулак» тут не працює. Мозок пережив загрозу життю і далі поводиться так, ніби вона нікуди не ділася. Його система безпеки дає збій, і в цього збою чотири обличчя.

Найвідоміше всі знають з кіно. Це нав'язливе повторення. Сни, після яких прокидаєшся мокрий від поту. Або мить, коли десь на американській вулиці ляскає файєрворк, і ти на секунду знову в лютому. Добре що в нашому селі салюти заборонено. Але поруч є військовий аеропорт чи щось таке, де злітає інколи щось дуже гучне.

Друге обличчя тихіше. Людина обходить усе, що болить. Перестає читати новини, уникає розмов про дім, не може відкрити фотографії старої квартири.

Третє, мабуть, найпідступніше, бо змінюються самі думки й настрій. Світ здається непоправно небезпечним, люди ненадійними, а ти сам у всьому винним. Радість глухне, і навіть близькі ніби опиняються за склом.

Четверте схоже на нескінченне чергування. Організм весь час у бойовій готовності. Безсоння, здригаєшся від дзвінка у двері, зриваєшся на дітей, а потім соромишся.

Мій психолог каже, що це нормальна реакція психіки на ненормальні обставини і що вона лікується. Допомагає терапія, яка працює саме з травмою, а коли треба, то й ліки. Людина знову починає спати і вже не присідає від кожного гучного звуку. Підступніше інше. ПТСР уміє чекати. Він може вилізти через місяці чи навіть роки, коли ти вже в безпеці і організм нарешті дозволяє собі розвалитися. Тому багатьом стає гірше не в Україні, а в тихій Америці. Так працює травма.

Буває і важча форма. Якщо травма повторюється і тягнеться роками, як у тих, хто тікає від війни з 2014-го, лікарі говорять про комплексний ПТСР. Тоді до чотирьох облич додається п'яте. Людина перестає вірити, що чогось варта, прискіпливо обирає кого підпускати до себе і живе з відчуттям, що назавжди лишилася «не такою, як усі». За дослідженням серед українських переселенців, у багатьох із них саме ця форма.

Наука вже порахувала

Про хвилю 2022 року наука знає багато. Ось хоча б загальнонаціональне опитування трьох тисяч українців з журналу The Lancet Regional Health. Ознаки ймовірного ПТСР там знайшли у 51% тих, хто лишився вдома, у 55% тих, хто переїхав усередині країни, і у 62% тих, хто виїхав за кордон. Оце так кульмінація - виходить, що далі людина від дому, то їй гірше.

Лишилися вдома51%Переїхали в межах України55%Виїхали за кордон62%0255075100%

Джерело. Загальнонаціональне опитування, 3 173 учасники, The Lancet Regional Health Europe, 2024

Українка Марія Меженська з Університету Північного Техасу у своєму свіжому дослідженні порівняла, як моральна травма і ПТСР б'ють по тих, хто лишився в Україні, і по тих, хто виїхав. Учені опитали 7 065 українців і склали з них 235 пар «статистичних двійників». Кожному, хто виїхав за кордон, підібрали людину, яка лишилася вдома і була на нього якомога схожа. Та сама стать, той самий вік, приблизно той самий досвід. У тих, хто виїхав, симптоми ПТСР виявилися сильнішими за всіма чотирма обличчями, і рівень, за якого вже потрібен лікар, у них траплявся помітно частіше.

Ще одне дослідження мене зачепило особливо. Швейцарці разом з українськими колегами опитали наших біженців у Цюриху і заодно самих цюрихців (проєкт MAP, журнал BMJ Global Health). У місцевих ознаки ПТСР знайшли щонайбільше в 11%. В українців, які живуть на тих самих чистеньких вулицях, майже в половини, до 45%. Це стільки ж, скільки в регіонах України, які обстрілюють найбільше. Тобто можна жити в одному з найспокійніших міст світу і носити війну з собою. Я ніколи не думала, що в мене ПТСР, говорили про те як ти себе почуваеш то не камільфо. “Головне що руки-ноги цілі, – казала мені бабуся, – і голову не втратила. Все інше пройде.”

Інша робота тієї ж групи Меженської показала, що ПТСР тісно пов'язаний з моральною травмою. Це сором і підірвана довіра, відчуття, що тебе зрадили. Автори радять лікарям працювати не лише із симптомами, а й із цією зрадою і втраченою вірою в людей. Ще одне дослідження групи, на 6 340 учасниках, показує, що саме моральна травма пов'язана з відчуттям, ніби пережите зламало життя. Для нас це пояснює дуже багато з того, що було після 2014 року.

«Та самі винуваті» чи «то не наша війна»

Свою першу війну ми пережили двічі. Перший раз, коли виїжджали з Луганська. І вдруге, коли приїхали до своїх.

П'ять спроб зняти квартиру в Києві не були невезінням. Це була система, і сьогодні її описано у звітах міжнародних організацій. У всіх опитуваннях переселенців тих років, від моніторингу ОБСЄ до оцінок Міжнародної організації з міграції, на першому місці стоїть одна й та сама біда. Ніде жити. «Донецким и луганским не сдаем» кожен із нас чув у слухавці особисто, або навіть можна було бачити у самих об'явах у газетах. Потім дослідники запишуть ці слова у свої протоколи сотні разів.

З роботою було не краще. Брали неохоче, платили менше, звільняли без пояснень. Мій чоловік місяців чотири не міг знайти роботу. Потім пішов до своїх, добре, що ті знали нас давно.

Держава платила переселенцю близько 440 гривень допомоги на місяць на дорослого. За тодішнім курсом це приблизно 16 доларів. Як саме їх виплачували і скільки приниження треба було пережити, щоб їх отримати, це матеріал на окрему статтю. (Напишу потім, щоб не забути, бо і досі не відпускає).

Спеціальна програма працевлаштування і перенавчання переселенців, яку ухвалили у 2015 році, за словами Центру східних досліджень, «лишилася схемою на папері». Грошей на неї так і не виділили. А у 2016-му після масових перевірок виплат позбулися близько пів мільйона людей.

І над усім цим висіла підозра. Кожному з нас хоч раз натякали, що ми «привезли війну з собою» і що нам «не можна довіряти». Це не моя образа. Соціологи присвятили цьому окремі дослідження. Образ переселенця як «чужого» тримався в українському суспільстві роками. «Твое “шо” и “ге” слышно со второго этажа, не ошибешься», - казала моя керівниця. Інколи було й гірше. «Вам донецким к “схемам” не привыкать, это у вас в крови».

Меженська не пише, хто саме зраджує людину. Це вже мій висновок, і для мене він очевидний. Розумієте? Ракета прилітає від ворога. Вона вбиває, але від ворога ти зла і чекаєш, тому світ у голові не перевертається. А коли двері зачиняють свої, перевертається. У першої хвилі переселенців таких дверей були тисячі.

А мене не порахували

Опитування 2 203 переселенців першої хвилі, проведене у 2016 році, показало, що найважче доводилося тим, у кого травми накопичувалися одна за одною. Біда, як відомо, сама не ходить, і кожна наступна б'є по вже пораненому місцю. І ще одна цифра з того опитування. 74% тих, кому була потрібна психологічна допомога, її так і не отримали. Пам'ятаєте мультик про козенятко, яке вміло рахувати до десяти? Там звірі ображалися що іх рахували. А от мене не порахували.

Як це виглядає в житті, я бачила на власні очі.

Родина подруги, яка поїхала в Одесу, протрималася п'ять років. П'ять років вони шукали постійне житло, роботу за фахом і намагалися перестати бути «понаєхавшими» у власній країні. У 2019-му вони повернулися в окупований Луганськ. Потім подруга перестала зі мною спілкуватися, лишилися тільки привітання на свята. Я її не засуджую. За п'ять років Одеса (!) так і не стала їй домом, а Луганськ, хай і під чужою владою, домом бути не перестав.

Та подруга, що лишилася в Києві, трималася довше і впертіше. Народила другого сина, забрала маму з Луганська. Було важко, але життя йшло далі. Вісім років по орендованих квартирах, і наприкінці 2021-го вони з чоловіком нарешті купили власну, нову. У Бучі. Пожити в ній майже не встигли. Уранці 24 лютого вони посадили дітей і маму в літак до Стамбула. Цього разу тікали швидше, ніж у 2014-му, без зборів і без прощань. Навесні 2022-го про Бучу дізнався весь світ. Там лишилася їхня перша власна квартира. Потім була Америка. Тепер подруга читає новини про заморожені імміграційні програми і паролі, які закінчуються, і питає мене тільки одне. Куди тікати втретє?

Ми з чоловіком теж більше не в Києві. Виїхали ще до великої війни, а рішення не повертатися застало нас вже тут, в Америці. Це теж розставання з домом, просто тихе, без прощань. На те були свої причини, про які досі важко згадувати.

Жодна з наших трьох родин не потрапила в жодну наукову вибірку. У всіх дослідженнях, які я згадувала, люди, що тікають від війни з 2014 року, розчинені серед «біженців 2022 року», хоча нашій травмі вже дванадцять років. Я знайшла лише одне дослідження двічі переміщених. Його зробили в Оксфорді, там тридцять глибинних інтерв'ю з жінками з Криму та Донбасу. Воно вийшло тільки у 2025 році. Але воно про те, що для цих жінок означає слово «дім». Про психічне здоров'я там нічого немає. Про здоров'я тих, хто тікав двічі, немає жодної цифри. Хоча все, що наука знає про накопичену травму, підказує, що ризик у нас найвищий.

А таких, як ми, сотні тисяч. Із майже півтора мільйона переселенців першої хвилі більшість осіла на сході й південному сході України, якраз там, куди у 2022-му війна прийшла вдруге. Тепер ці люди знову розкидані по світу, і ніде лікарі не рахують їх окремо.

Бог любить трійцю - третя перевірка на міцність

Австралійські дослідження біженців порівнювали людей, які пережили однаково страшну війну. У тих, чий статус тимчасовий і нічим не гарантований, важка депресія і тривожність траплялися до п'яти разів частіше, ніж у тих, кому дозволили лишитися назавжди. Причому якщо один тимчасовий статус замінити на інший, трохи надійніший, психіці легше не стає. Допомагає тільки реальна визначеність. Ну то це розуміло і без науки. Важко горювати і відбудовувати життя, коли не знаєш, чи будеш тут через пів року.

А в Америці зараз ось що. Програму Uniting for Ukraine для нових заявників заморозили ще в січні 2025 року. Продовження паролю розглядають місяцями, і коштує воно тепер 1 580 доларів на людину. TPS продовжили до квітня 2027-го, але тільки для тих, хто вже подавав заяву раніше. І люди, в яких за плечима дванадцять років війни, втретє чують «доведи, що ти гідний тут бути».

Психіка, яка пережила війну і два переїзди, замість спокою знову потрапляє в режим очікування загрози. Якщо вам тривожно, з вами все гаразд. Це нормальна реакція на справжню невизначеність, вже третю за дванадцять років.

Одне прохання до вчених. Порахуйте нас. Бо суспільтво має знати, що людина яка тікає від війни двічі нормальна, просто ій потрібна спокій та стабільність в житті і час.

Замість епілогу

Дванадцять років тому три родини виїхали з одного міста. Одна повернулася під окупацію, бо за п'ять років не змогла відчути на новому місці себе своєю. Друга вісім років ішла до власної квартири, купила її в Бучі за кілька місяців до того, як про Бучу дізнався світ, і тепер питає, куди тікати втретє. Третя, моя, живе в Америці і допомагає тим, хто приїжджає сюди зараз. Я надто добре пам'ятаю, як це, коли тобі не відчиняють.

Від того як суспільство приймає біженця залежить чи загоїться його рана, чи поглибиться. Це доведено так само твердо, як шкода від обстрілів. І від цього залежить, чи стане він опорою для інших, чи так і лишиться тим, кого треба рятувати.

А я зрозуміла, що дім, це не місто і не квартира. Дім - це люди, які не спитали, звідки ти, перш ніж впустити.

Але інколи коли не спиться я подумки хожу по степу і збираю пужарики.